Колекцію сформовано на матеріалі колишнього фонду спеціального зберігання (таємного відділу, відділу секретної літератури, "спецхрану", спецфонду) при НБУВ. Архівні матеріали бібліотеки свідчать, що на базі ВБУ (Всенародної бібліотеки України, тодішня назва НБУВ) ще до початку 1930-х було організовано відділ спеціального зберігання, або так званий спецхран. Згідно з постановами та списками Головліту (головного цензурного відомства УРСР), туди передавали по одному-два примірники з тиражів "ідеологічно шкідливих видань" – вилучених із власних фондів та інших бібліотек, книготорговельної мережі чи типографій.

Протягом існування Радянського Союзу внаслідок змін у державній культурній політиці в публічну сферу поступово повертали частину замовчуваних постатей, відтак їхні твори та праці вливали з фонду спецзберігання в основний. Після офіційного скасування фондів спеціального зберігання (1990 рік) з матеріалів, які на той час ще лишалися у відповідному відділі НБУВ, сформували фонд зарубіжної україніки та колекцію "Реабілітована література" (1990–1993, найактивніший період утворення – 1992 рік). У спецфонді також містилися особисті бібліотеки чи частини бібліотек С. Маслова, М. Попова, Б. Грінченка, Ю. Соколова, з яких на початку 1990-х було оформлено самостійні іменні колекції.

Електронна колекція "Репресована література" покликана представити бібліотечну колекцію "Реабілітована література" саме в тому складі та вигляді, в якому вона перебувала у відділі спеціального зберігання. Основна історико-культурна цінність такої колекції – у наочній демонстрації роботи спецфондів та цензури загалом (у книжках збереглися помітки цензорів, закреслені прізвища "ворогів народу", заклеєні видавничі плани тощо), а також у консервації тогочасного літературного процесу та поточного розвитку наукової і політичної думки, ідеологічних установок, збереженні першовидань та прижиттєвих видань авторів, нерідко з автографами.

Спецфонди – це барометр суспільно-політичних змін, оскільки їх поповнювали виданнями, що переставали відповідати актуальним ідеологічним установкам. Тому періодизацію української художньої літератури з відділу спеціального зберігання при НБУВ здійснено за історико-літературним принципом: видання до Жовтневого перевороту (до 1917 року); видання Розстріляного відродження (від Жовтневого перевороту 1917 року до самогубства М. Хвильового в 1933-му, яке літературознавці вважають фінальною крапкою в цьому періоді розвитку української культури); видання періоду сталінізму та масових репресій (від убивства С. Кірова в1934 році, яке стало приводом до початку так званого великого терору, до 1953-го – смерті Й. Сталіна та початку десталінізації, коли тиск на українську інтелігенцію відчутно зменшився); видання післясталінських десятиліть існування Радянського Союзу: від 1954-го до офіційної ліквідації спецфондів (1990). Цей період включав чергування політики лібералізації та реакції: десталінізацію та відлигу (1953 – кін. 1960-х), нову хвилю масових реперсій та застій (поч. 1960-х – поч. 1980-х), гласність та початок перебудови (1985 – поч. 1990-х).